Виступ

Промова міністра оборони Великої Британії щодо вторгнення Росії в Україну

Міністр оборони Бен Уоллес виступив з промовою в Національному музеї Сухопутних військ у Лондоні щодо незаконного та неспровокованого вторгнення Росії в Україну.

Доброго ранку, я хотів би відразу подякувати заступнику генерального директора Національного музею Сухопутних військ Майку О’Коннору за те, що приймаєте нас тут сьогодні в Національному музеї Сухопутних військ. Мені шкода, що генеральний директор не зміг бути тут з особистих причин, але я знаю, що він теж дуже підтримував цю подію, тому дякую йому.

Це чудовий музей, який варто відвідати. Я дуже рекомендую це зробити, хоча перебування тут змушує мене відчути себе трохи старим з огляду на те, що в деяких експонатах, які ви бачите перед собою, колись я і сам їздив, — а зараз вони уже в музеї. Як ось танк Челенджер-1, що стоїть на вулиці. Отже, якщо ви хочете нагадати собі про свій вік, цей візит — саме те, що треба.

Для мене важливо бути саме тут, у Національному музеї Сухопутних військ, тому що я не можу уявити собі більш підходящий антураж для того, що хочу сказати сьогодні.

Тут серед дивовижних колекцій є нескінченні уроки історії. Успіхів і невдач.

Ми всі знаємо прислів’я: «Чому книжки пишуть лише про засвоєні уроки? Тому що книжки про невивчені уроки були б занадто довгими».

У цій будівлі є чудові оповіді про хоробрість, приклади великого лідерства та технології, що перемагають у боях. Але в цьому музеї також є й історії невдач Великої Британії на полі бою.

Протягом сотень років історії — перемог і поразок — одне залишається незмінним: молодший солдат. Рядовий, стрілець, гвардієць або танкіст.

Як би ви їх не називали, — це ті, хто рідко можуть написати власну історію або приймати рішення щодо свого майбутнього, але саме вони робили найбільше і найбільше стікали кров’ю.

Саме тому хороші офіцери шанують їх: тих «сквадді», «томмі» та «джоків». Про них часто дізнаються останніми, але вони завжди на передовій.

З власних часів, проведених у військовій формі, я знаю, що бути молодим і бути на службі своїй країні — це дійсно чудова річ. І вона ще прекрасніша, коли причина вашої служби є справедливою.

Але чи завжди це легко? Комфортно? Чи це безпечно? Абсолютно ні.

Брати участь у проведенні військової операції може бути найбільш захоплюючим заняттям у світі, але, на щастя, мало хто з нас знає, що це — бути оточеним, воювати із переважаючими силами противника і переживати напади кожен день.

Лишилось мало хоробрих людей, що воювали у Корейській війні, і ще менше лишилось ветеранів Другої світової війни, яким добре відомо, що це таке.

Ось чому в музеї діє постійна виставка, що має просту назву «Солдат». Вона тут не тільки для того, щоб розповісти про наше минуле і наші битви, але і для вшанування досвіду і жертв рядових солдатів, які воювали у тих битвах.

Трохи більше години тому в 2,500 кілометрах звідси світу запропонували послухати і подивитися події на Червоній площі. Це — Парад перемоги на честь 77-ї річниці перемоги у Великій Вітчизняній війні.

Але насправді президент Путін хоче, щоб російський народ і весь світ були вражені і залякані цим діючим пам’ятником мілітаризму.

Я вважаю, що його поточний і неспровокований конфлікт в Україні насправді лише знеславлює тих самих солдатів: і тих, хто марширує зараз по Червоній площі, поки я це говорю, і всіх тих предків, яких вони нібито вшановують своїм маршем.

Дозвольте пояснити: вшановувати жертву багатьох мільйонів людей, які сприяли звільненню Європи від фашизму і панування нацистського терору, — правильно.

Це був період незчисленних руйнувань, звірств і людських страждань, особливо в Східній Європі та колишньому Радянському Союзі, включаючи Україну. Однак сьогодні в Москві не буде жодної згадки про те, що значна частина страждань була завдана самим Сталіним і його генералами.

Перебуваючи в Москві в лютому, я мав честь покласти вінок до могили Невідомого солдата під величезними червоними стінами самого Кремля.

Ця могила вшановує пам’ять тих росіян, які загинули, борючись із нацистами-загарбниками. Як проголошує напис: «Їхні імена невідомі, але їх вчинки безсмертні».

Коли я стояв перед почесною вартою — зовсім молодими солдатами із невизначеними долями навіть на найближчих кілька тижнів, — я думав про простих російських солдатів, багато з яких були призовниками, що опинилися у битві за власне виживання і виживання своєї країни від нацистського режиму.

Я думав про масштаби їхніх страждань по всьому Радянському Союзу, а також про те, як ці страждання використовувалися, так само як це відбувається і зараз, щоб приховати некомпетентність тих, хто править у безпеці та комфорті, знаходячись позаду кремлівських стін, із Генеральним штабом поблизу.

У більшості радянських призовників не було шансів. Для їхніх страждань часто не було потреби. За відсутності ефективного військового керівництва багато з їх найкращих офіцерів були знищені НКВС за «злочини проти революції», а загороджувальні загони страчували ряди відступаючих солдатів, які вважалися «непатріотичними», за те, що вони не могли продовжувати наступ на нездоланно переважаючі сили противника.

Страх і підлабузництво диктували поведінку тоді, і сьогоднішні Збройні сили РФ все ще мають цей радянський відбиток – відбиток аморальності і корупції.

Давайте будемо чесними перед собою і відкритими до неминучих звинувачень у лицемірстві.

Для кожної армії світу завжди існують ризики некомпетентного командування і падіння в розбещеність, від знелюднення ворогів і цивільних до безрозсудного використання найбільш значущої влади — можливості забрати життя в іншої людини.

Тому що в основі професії військових є застосування насильницької дії для захисту цивілізації та її найбільш вразливих членів.

І саме тому в Британській армії наших офіцерів в Сандгерстській Академії навчають під девізом «Служити, щоб вести за собою». Для того, щоб вони знали, що справжнє лідерство — це служіння своїм солдатам.

Як сказав сам Веллінгтон: «Я вважаю, що ніщо в цій країні не є настільки цінним, як життя і здоров’я британського солдата».

Таким чином, хоча і можуть бути випадки сумнівної компетентності, поганої дисципліни та неприйнятної поведінки, в нашій країні також існують почуття відповідальності та адаптація.

Чи можна те ж саме сказати про Збройні сили Росії — з їх чисельністю, що нібито є «якістю самою по собі»? Чи служать їх офіцери своїм солдатам? Чи вчаться вони і чи адаптуються? Чи може вони прагнуть лише підкорятися і задовольняти бажання вищого командування?

З лютого ми стали свідками систематичної відмови казати правду по всьому ланцюгу командування, і ситуація лише погіршується. Подумайте про те, що мобільні крематорії тягаються навколо полів битв не лише для того, щоб приховати російські військові злочини: вони також використовуються для трупів їх власних солдат.

Уявіть собі, що відбувається з моральним духом рядового солдата, який усвідомлює, що його командири настільки мало вірять у свою військову кампанію, що за ними слідують ці жахливі машини. Або давайте поглянемо на долю, що спіткала один із підрозділів — а саме 331-й гвардійський повітряно-десантний полк, нібито «кращий з кращих» у «ВДВ». Так звані «елітні» російські повітряно-десантні війська. Нібито професійні солдати, як пишуть, добре оснащені, добре навчені і добре керовані.

На початку вторгнення їм було доручено захопити аеродром смт. Гостомель на околиці Києва, який, за оцінками, планувався, як повітряний плацдарм для підсилення подальших операцій із захоплення столиці.

Значна частина українських захисників була тероборонівцями, і, незважаючи на суттєву перевагу з російського боку, їх опір був лютим та хоробрим, при цьому аеродром кілька разів переходив з рук в руки протягом перших 72 годин вторгнення.

Коли російські війська прагнули закріпитись в районі, вони просунулися в довколишні міста Гостомель, Ірпінь і Буча. Ці місця, як ми тепер знаємо із сумом, назавжди будуть пов’язані з найогиднішими військовими злочинами.

Бойові дії в цих містах були інтенсивними, і одні лише кадри з відкритих джерел показують десятки знищених російських машин і вулиць, завалених мертвими військовими.

331-й полк заплатив особливо високу ціну за те, що йому довелося просуватися поспіхом, без узгодженого оперативного плану, силами лише легких аеромобільних броньованих машин, із недостатньою вогневою підтримкою для таких бойових дій.

В той час у рідному місті підрозділу — Костромі, що на заході Росії, — стурбовані члени сім’ї почали викладати публікації в інтернеті.

Дехто підтверджував смерть своїх близьких люблячими постами. Дружина прапорщика написала: «Мій найнадійніший, люблячий і турботливий чоловік. Тепер ти на небесах, і захищатимеш нас. Ти завжди житимеш в наших серцях».

І коли поширювалися новини про зростання жертв, дехто ділився своєю стурбованістю і засуджував російську армію за те, що відправили їх на смерть в Україну.

На меморіальній дошці сержанта Сергія Дуганова одна жінка написала: «Ніхто нічого не знає. 331-й полк зникає».

Інші писали, що «звичайні хлопчики вмирають без причини». Були звинувачення, що президент Путін вирішив «пограти у війну» і «відправив тисячі хлопців помирати».

Навіщо ж були усі ці жертви на такій погано спланованій і невдало реалізованій операції?

29 березня заступник російського міністра Олександр Фомін оголосив про виведення російських військ з Київської області і евакуацію з аеродрому Гостомелю.

Напрямок просування з Білорусі до Києва був відбитий і покинутий контуженими військами, які тепер мали забезпечувати новий наступ на Сході.

Моральна складова України привела її хоробрих бійців до перемоги над російською армією, яка була погано оснащена і погано керувалася, — і так повинно було статись.

Сьогодні в Москві мав би бути день роздумів. Це мав би бути день пам’яті загиблих у Другій світовій війні, незважаючи на те, як багато із цих жертв були непотрібними.

І мова також повинна йти про провину Сталіна і його генералів, чий пакт про ненапад 1939 року з нацистами дозволив обом сторонам розчленувати Польщу, включаючи холоднокровну страту польських офіцерів під час Катинської різанини в березні 1940 року.

У 2020 році президент Путін згадав про сумнозвісний пакт Молотова-Ріббентропа в одному з своїх довгих нарисів, цього разу відзначаючи 75-ту річницю закінчення «Великої Вітчизняної війни».

Навіть як для нарисів президента Путіна, це був шедевр художньої літератури. Він відкидає той факт, що радянські війська не тільки тренували і постачали припаси нацистам, з якими пізніше їм доведеться воювати, а також і те, що цей пакт призвів до систематичного вторгнення, окупації Польщі, Фінляндії, Литви, Естонії, Латвії, Румунії і ліквідації та переміщення місцевого населення.

Путін відкидає все це, стверджуючи, що пакт Молотова був «дією особистої влади, який жодним чином не відображав волю радянського народу».

Якщо це так, то це — ще один приклад, як російські еліти обманюють і експлуатують своє багатостраждальне населення.

Проте, насправді ж, уряди тоді вступили в змову, що мало трагічні наслідки для їхніх солдатів і всіх громадян Радянського Союзу.

Путіну не можна дозволяти стирати такі незручні факти у спробі міфологізувати офіційну національну історію як таку, що лиш «знищувала» нацизм.

Звичайно, таке кричуще переписування історії не є унікальним для президента Путіна і кремлівських пропагандистів. Є навіть вислів, що «Росія – це країна з достовірно відомим майбутнім, непередбачуваним є лише її минуле».

Але, вдаючись до таких крайнощів задля виправдання нинішньої неспровокованої війни, він і його генерали зараз знищують як минуле Росії, так і її майбутнє.

Своїм вторгненням в Україну Путін, його найближче оточення і генерали зараз віддзеркалюють фашизм і тиранію 77-річної давності, повторюючи помилки тоталітарних режимів минулого століття.

Вони демонструють таку ж зневагу до людського життя, національного суверенітету та міжнародної системи, заснованої на правилах; до власне системи та — не в останню чергу — статуту Організації Об’єднаних Націй, яку ми створювали разом і за яку ми воювали та перемогли разом в надії врятувати майбутні покоління від лиха війни.

Їх неспровоковане, незаконне, безглузде і самогубне вторгнення в Україну, їх напади на невинних цивільних осіб та їхні домівки, масштабні звірства, включаючи ті, які навмисно направлені проти жінок і дітей, — всі вони знівечили пам’ять про минулі жертви і колись величну репутацію Росії у світі.

Відповіддю на цю невдачу російських військ на території України стали ганебні спроби самозбереження, приховування невдач, гнів, безчесність та пошук цапів-відбувайлів.

Поведінка російського Генштабу показала, що на першому місці у них стоїть самозбереження. Військові злочини, націлені на цивільних осіб, і рівень жертв у їхніх власних батальйонно-тактичних групах є вторинними проблемами.

Правда в тому, що російський Генштаб зазнає невдач, і усвідомлює це.

Хоча я обурений поведінкою їхньої армії в цілому, я жодним чином не знімаю провини з звичайних солдатів за те, які жахи вони коять. Я не менш обурений відсутністю у Генерального штабу доброчесності та лідерства, яке мало б розповсюджуватись згори донизу і вимагатися від усіх професійних військових офіцерів.

Професійні солдати повинні бути приголомшені такою поведінкою російської армії. Вони особисто беруть участь у незаконному вторгненні та коять військові злочини, а їхня верхівка підвела своїх підлеглих та докотилась до того, що має предстати перед військовим трибуналом.

Я знаю, що солдатам в російській армії не дають право голосу, і є тисячі матерів і дружин, які не погоджуються з цією незаконною війною. Вони запитуватимуть себе, чому так сталося.

Звичайно, їх присоромлять і змусять мовчати ФСБ та подібні їм організацій. Але для них дозвольте мені зачитати обвинувальний акт, який, можливо, варто адресувати Генеральному штабу російської армії:

Погана бойова підготовка, погане оперативне планування, нестача обладнання та недостатня підтримка, а головне — корупція та моральна складова.

По-перше, бойова підготовка. Можливо, найголовнішим стало те, що російським силам не сказали, якою буде їхня місія, аж поки вони не перетнули кордон з Україною, тому їм навіть не дали можливості підготуватися.

Були навіть повідомлення про те, що російські війська в Білорусі продавали паливо, призначене для власних транспортних засобів, за тиждень до вторгнення, тому що їм неодноразово говорили, що все це — лише навчання.

Тому не дивно, що їх логістична система зазнала краху вже через 70 км, залишивши російську армію в найдовшому в світі корку, де вони були не лише вразливі до нападів, але і швидко вичерпали запаси продуктів харчування і палива. Я не сумніваюся, що часті набіги на довколишні громади призводили до багатьох звірств.

Протягом першого тижня не було помічено значної повітряної підтримки з боку Росії. А без досягнення переваги в повітрі їхні можливості у наземному наступі були сильно обмежені, тому що забезпечення Сухопутних військ не було сплановано, а інтеграція наземних операції не організована.

Так само російські спецпризначенці, які робили і просували власні «мачо-відео», відкрито висміюючи західні армії за те, що вони беруть в свої ряди меншини і жінок, були гучно розбиті українськими силами ополчення, в склад яких подекуди входили і меншини, і жінки. Фарс невдач їх командирів призвів до того, що деякі підрозділи «ВДВ» і морської піхоти, як повідомляється, зазнали до 80% втрат в боях проти нерегулярних військ України.

А все тому, що з точки зору військової професії вони не змогли провести відповідну підготовку до бою. Чому б інакше у перших ешелонах була така велика кількість вантажівок постачання, наповнених спецзасобами для придушення повстань?

Погане оперативне планування є другим пунктом обвинувачення. Початковий російський план «грім» базувався на націоналістично-імперіалістичному погляді, що Україна не має справжньої культури, а також рішучості чинити опір. І саме це призвело до тих незліченних відео спалених із засідок колон автомобілів.

Незважаючи на це, відмова російських генералів повідомляти правду про стан військ, побоюючись за власні позиції у Збройних силах, призвела до того, що ще більше військ було заштовхано в пробку цього київського конвою, навіть через декілька днів після того, як стало зрозуміло, що ця стратегія провалилася.

Подальша стратегія облоги і бомбардувань зазнала невдачі, після того як стало очевидно, що наявний рівень опору призводив до того, що для захоплення бодай одного міста була потрібна принаймні третина всіх військ. Як зараз демонструють хоробрі захисники Маріуполя, сучасна зброя і моральний дух народу, бажання бути вільними, щоб захищати свою державу, забезпечувати оборонне домінування, — це є можливим завдяки саме тій моральній складовій. І саме тому російські війська зазнають невдачі.

Протягом всієї операції російських військ нездатність їхніх командирів провести відповідне оперативне планування в усіх сферах була нічим іншим, ніж зрадою своїх солдатів і льотчиків, які заплатили за це ціною своїх життів.

По-третє, нестача обладнання та забезпечення. Російські транспортні засоби не обслуговувались належним чином і паралізували багато логістичних транспортних засобів, призводячи до того, що дешеві шини здувалися, а мости та ресори вантажівок виходили з ладу, — і все це через погане технічне обслуговування або викидання грошей на щось інше.

Крім того, величезна кількість кадрів з українських безпілотників говорить мені про те, що їм також бракує широкої системи протиповітряної оборони та систем протидії БПЛА.

Майже жоден з їхніх транспортних засобів не містить систем для ситуаційної обізнаності та цифрового управління боєм. Техніку часто знаходили з паперовими картами України 1980-х років всередині.

І це стосується не лише Сухопутних військ. У збитих російських Су-34 були знайдені приклеєні стрічкою до панелей приладів приймачі GPS, які пілоти використовували для навігації через низьку якість бортових систем.

Результатом є те, що в той час як Росія має велику кількість артилерії і броньованої техніки, які вони так люблять показувати на парадах, разом із тим вони не в змозі використовувати їх для загальновійськових маневрів, і просто вдаються до масових і невибіркових залпових обстрілів.

Обмежена кількість боєприпасів для високоточної зброї була продемонстрована різким падінням обсягів її використання уже на другий тиждень та призвела до того, що Повітряні Сили також вдалися до бомбардування неточними і некерованими боєприпасами житлових районів.

На землі, незважаючи на розуміння того, що вони зіткнуться з протитанковими керованими ракетами, і до того ж беручи до уваги уроки нещодавнього карабахського конфлікту, росіяни не інвестували в ефективні системи для захисту навіть своїх найсучасніших танків.

Пам’ятаєте Т-14? Мабуть, вони були лише для парадів перемоги.

Марне використання російськими солдатами соснових колод як імпровізованого захисту на логістичних вантажівках і прикріплення накладних «вольєрів» до своїх танків — все це є нічим іншим, аніж як трагедією. Однак, нездатність їхніх командирів адаптуватися перед вступом в такий конфлікт є злочином.

До того ж існує цілковита нестача медичного забезпечення, через що цивільні лікарні в Білорусі переповнені, а українські цивільні хірурги змушені надавати медичну допомогу тим самим безнадійним російським військовим, що вторглися в їхні домівки.

В цьому і полягає різниця. Звіт за звітом я бачу, як українські солдати допомагають скаліченим і пораненим російським військовим. Найблагородніша справа на полі бою, — це піклуватися про ворога так, як інколи піклуєшся про себе. Це підводить мене до четвертого і найсерйознішого звинувачення, яке має бути покладене на генералів, — розбещення і провалу моральної складової.

Турбота про власних поранених — «Не полишати нікого позаду» — це один із священних постулатів усіх військових культур, але, мабуть, не російських військ.

Як ці генерали могли свідомо командувати власними військовими, знаючи, що для них немає медичного забезпечення, яке буде потрібне, коли вони зазнають поранень під час виконання наказів, відданими цими ж генералами?

Це лиш ще один приклад морального занепаду російських військ. Гнилі зверху до низу: від Начальника Генерального штабу і нижче — ось на кого в кінцевому підсумку повинна бути покладена провина.

Призовники були задіяні в зоні конфлікту несвідомо та незаконно, всупереч російському законодавству, незважаючи на нещодавні заяви уряду і запевнення їхніх сімей про те, що нічого подібного не відбуватиметься.

Навіть коли українські громадяни намагалися позначити, що будівлі є прихистком для цивільних осіб, використовуючи таблички з позначками «медицина» або «діти», росіяни частіше за все ігнорували їх, а потім створювали неправдиві історії, щоб спробувати приховати бомбардування.

Десятки тисяч українських цивільних осіб насильно переселені на схід. Чверть населення і понад дві третини дітей стали біженцями.

Зґвалтовані, а потім вбиті жінки і діти. «Жахливе відлуння масових зґвалтувань Червоної Армії, скоєних у 1945 році», — згідно з істориком сером Ентоні Бівором.

Українських мерів викрадали і катували за їх ненасильницький опір. Покинуті російські транспортні засоби знаходили повними награбованою побутовою технікою. Російські солдати потрапляли у кадри, відправляючи додому з поштових відділень нескінченні ящики з вкраденими речами.

Але така відкрита і безсоромна розбещеність допомагає достовірно зафіксувати злочинців. Ми знаємо, хто вони, де вони були і які злочини скоїли. Зараз все це описується та систематизується, і зможе бути використаним для притягнення їх, а також їхніх командирів, до відповідальності.

«Генеральський» список жертв і загиблих також наповнений багатьма тисячами невинних українських жертв цього конфлікту.

То ж я просто хочу сказати, що міжнародне співтовариство притягне до відповідальності усіх винних у звірствах, здійснених російськими військами в Україні та свідком яких є увесь світ.

Ми спостерігаємо і, як я вже сказав, записуємо.

Тому що ми повинні захищати цивільних осіб та їхні людські права, незалежно від національності, причини конфлікту чи того, хто є злочинцем.

Отже, усі відповідальні особи: від Головнокомандувача до командира тактичного рівня на місці повинні знати, що їхні дії не минуть без наслідків, і що «знати — значить нести відповідальність».

Важливо також визнати незліченну кількість тисяч молодих російських чоловіків, які залишили своїх матерів без синів, дружин овдовілими, а дітей напівсиротами. Це ніщо інше, як провал керівництва і зрада командування.

Охарактеризувати таку ситуацію як щось інше, аніж людська трагедія для обох сторін, буде спотворенням реальності.

Змішування цих подій із жертвами Великої Вітчизняної війни ганьбить пам’ять про «Безсмертний полк» — це повинні усвідомити всі ті, хто тримають над головою сімейні фотопортрети на парадах, що проводяться сьогодні по всій Росії.

Ми всі хотіли б, щоб нікому не довелося воювати у цій безглуздій війні, але, – як і переважна більшість світу, – ми не можемо стояти осторонь, не даючи українцям засобів для самозахисту.

Саме тому британський уряд і вся Велика Британія солідарні з Україною. Ми підтримуємо мужній захист її суверенітету, територіальної цілісності та простого права на мирне і процвітаюче майбутнє, так само як підтримували Радянський Союз багато років тому.

Їх жертовність в минулому задля перемоги над фашизмом не повинні бути забуті. Так само як і уроки того, що чекає на винуватців такої неспровокованої жорстокості.

Ганьба тим, хто прагне використовувати страждання простих росіян як стартовий майданчик для запуску власних імперських амбіцій. Саме вони по-справжньому ображають пам’ять про «Безсмертний полк».

То ж давайте відкрито скажемо про абсурдність російських генералів — випещених, у доглянутій парадній формі, обтяженій золотими лампасами і блискучими медалями.

Вони є цілковитими співучасниками у викраденні Путіним величної історії своїх предків, історії про боротьбу їх предків із безжалісним вторгненням, відсічі фашизму, самопожертви заради вищої мети.

І тепер саме вони завдають непотрібних страждань в угоду низькому бандитизму.

І тому для них, як і для Путіна, не може бути «Дня Перемоги», а тільки безчестя і, безумовно, їх чекатиме поразка в Україні.

Вони можуть намагатися контролювати майбутнє росіян через їхнє минуле, але врешті-решт минуле завжди наздоганяє нас.

Опубліковано 9 травня 2022 року.

Опубліковано 9 May 2022